Уперше за час повномасштабної війни Україні вдалося повернути з окупованої території так званої «ДНР» двох діток. Кіра Обединська втратила батька в Маріуполі, а мама померла, коли їй було менше місяця. А в Іллі Матвієнка мама була поранена в голову під час бомбардування Маріуполя.
І Кіра, і Іллюша були поранені в Маріуполі, тож вже тоді дітей-сиріт вивезли до лікарні окупованого Донецька і був великий ризик, що їх відправлять далі до Росії на всиновлення, йдеться в ТСН. На щемливих кадрах повернення дітей додому до рідних Ілля не ходить, бо має масоване поранення ноги, а Кіра весь час тримає дідуся за руку, який сам не міг повірити, що вдалося визволити онуку.
Кіра з батьком і його дівчиною після повномасштабного вторгнення намагалися вижити в Маріуполі. Її тата — чемпіона України з водного поло Євгена Обединського вбили окупанти. Це трапилось на очах у 12-річної дівчинки. «Там істерика була сильна, її не могли заспокоїти, Кірі сказали, що тата поховають, але там неможливо, там був обвал», — розповідають про трагічні події рідні дівчинки.
Після цього Кіра разом з іншими дітьми і дорослими вибиралися зі зруйнованого міста пішки і підірвалася на розтяжці, дівчинку посікло осколками. Вона вже не пам’ятає як, але їх підібрала попутка і довезла до окупованого Мангуша. У тамтешній лікарні не могли витягнути осколки, тож дитину переправили до Донецька.
У Іллі схожа історія, але він не хоче про неї говорити, за нього переповідає бабуся. Ілля з мамою Наталею втікали від бомбардувань в Маріуполі і потрапили під обстріл. Маму поранило в голову, а Іллі розірвало ногу. Мама змогла дотягнути 10-річного сина до будинку знайомої. Поранені, вони лежали, обіймаючись на дивані, аж поки сусідка не зрозуміла, що у Наталі вже не б’ється серце. «Ми лежали вдвох з мамою, прийшла тьотя Валя, помацала, пульсу вже немає, вона забрала мене. А на наступний день прийшли військові», — переказує слова хлопчика бабуся.
Російські військові переправили Іллю до окупованого Новоазовська, а звідти до Донецька. Спочатку лікарі говорили про ампутацію ноги. «Йому хотіли спочатку відрізати ногу, та він усе це чув, він був у свідомості, а потім подивилися, у нього функціонує нога», — каже бабуся.«Коли це трапилося, я терпів, коли мені робили операцію, мені не робили наркоз, я терпів», — розповідає Ілля.
Відтоді, як бабуся дізналася, що Ілля в лікарні Донецька, вона почала за нього боротьбу, а за Кіру змагався дідусь. Місяць ці дві родини просиналися і засинали з думкою, як повернути дітей назад. За цю історію взялися Офіс президента, Міністерство з реінтеграції окупованих територій. Переговори тривали на найвищому рівні з Москвою, а посередники були з інших країн. Але ризики, що Кіру й Іллю відправлять вглиб Росії і віддадуть на всиновлення, як сиріт, були надзвичайно високі. «Там питання стояло на дні, минулої п’ятниці дітей вже хотіли вивезти в невідомому напрямку, і це було емоційно зворушливо, я вимагала, щоб діти залишалися в Донецьку», — розповідає Ірина Верещук.
Вона каже, що в цій ситуації спрацювало кілька факторів: українська сторона знала, де фізично перебувають діти, родичі швидко оформили опікунство. На час воєнного стану процедуру максимально спростили і прискорили, але найважливішим було те, що рідні були готові виїхати на окуповану територію і забрати дітей особисто. «Весь цей час, коли йшли перемовини на найвищому рівні, діти не знали, коли до них дістануться їхні близькі. В тій лікарні і у Кіри, і в Іллі трапилася істерика — вони казали, що вони нікому не потрібні, бо до них ніхто не їде», — додає Верещук.
Та рідні робили все можливе заради онуків. Бабуся Іллі подолала шлях території 4 держав, аби дістатися до онука. «З Києва на поїзді до Польщі. Із Польщі літаком до Туреччини, з Туреччини до Сочі, з Сочі літаком до Москви, там сказали чекати, а ви ж знаєте, це все на нервах», — пригадує жінка.
Таким самим шляхом діти з рідними поверталися до України. Їх доправили на лікування до Національної дитячої спеціалізованої лікарні «Охматдит». У день приїзду в Іллі був день народження — 10 років. І хоча торта зі свічками в нього не було, до Іллі на день народження прийшов президент із подарунком.
А бабуся в цей день чекала на головний подарунок від лікарів — вони обстежили ногу Іллі і попри величезне ушкодження задньої поверхні стегна, він може рухати пальцями ноги, а це означає, що функція збережена й Ілля зможе ходити після тривалого лікування. «Рани там теж всі непогані, тож з днем народження», — кажуть медики.
Ілля справжній боєць і дуже комунікабельний, коли довкола багато людей. Але коли він залишається наодинці, то його настрій погіршується. Бабуся каже, тепер її завдання — відігріти Іллю обіймами. «Ось знаєте, коли серце розбите, а потім воно раз і з’єдналося, бо це рідне, розумієте», — каже бабуся.
Кіра, коли поверталася до України, весь час перепитувала у дідуся, чи у Києві не чути вибухи, чи там не стріляють. Олександр Петрович постійно запевняє дівчинку, що вона в безпеці. А ще розуміє, що говорити про її тата з нею ще зарано. Тіло його сина досі залишається під завалами їхнього будинку в Маріуполі. «Про тата вчора почала розмовляти у поїзді, вона почала плакати, я зрозумів, що не треба говорити», — каже чоловік.
Кіра весь час тулиться до дідуся і не відпускає його й на крок, весь час обіймає і хоче додому. Після завершення лікування в Охматдиті, їхній дім тимчасово буде в Чернівцях, бо їхнього рідного міста більше не існує.
До Росії за час повномасштабної війни насильницьки вивезено 5 тисяч українських дітей. Та обійми цієї малечі із рідними — свідчення того, що навіть у безвихідній ситуації треба боротися за повернення маленьких українців додому. «Треба боротися, треба боротися, тут нічого іншого не залишається. Нічого немає неможливого», — переконані рідні дітей.
