Наталія — корінна мешканка Ірпеня, за професією вона лікар-офтальмолог. Коли почалася війна, жінка лише забрала батьків з лікарні в Бучі. Ті не встигли завершити лікуватися від ковіду, як на сім’ю знову чекало лихо.
Родина зачекала декілька днів і вирішила: настав час евакуюватися з міста. Двома машинами родичі під’їхали до блок-посту росіян. Тут почалося найстрашніше: російські солдати почали розстрілювати авто мирних мешканців із мінометів. Міна розірвалась у 10 метрах від машини, де перебувала Наталя. Жінка та її 7-річна донька Варя отримали важкі осколкові поранення, у них сильно постраждали ноги.
Маму з дівчинкою довезли до ірпінського госпіталю. Там Наталія з Варею пробули три дні. Кажуть: обстріли не вщухали ані на мить. Зрештою поранених вирішили евакуювати швидкою до Києва. Для порятунку був єдиний шлях — через зруйнований міст. Там бійці ЗСУ перенесли Наталію на візку, а Варю солдат Сергій ніс просто на руках. Дівчинка і досі згадує свого рятівника — «дядю Серьожу». Хлопець пообіцяв купити їй велосипед. Тепер Варя в Охматдиті та обов’язково має одужати.
За 14 днів війни наші лікарі прооперували чимало пацієнтів, що отримали поранення під час війни. У мами та доньки спеціалісти Охматдиту діагностували виражені ушкодження м’яких тканин стегон. Обом зробили операції та дістали осколки. У Наталії шматок скла застряг ще й в руці. Витягати звідти його дуже ризиковано. Ймовірно, він залишиться з жінкою на все життя.
Літні батьки Наталії залишилися в Ірпені, де зараз нема зв’язку, електроенергії, води. Про їх долю нічого невідомо. Жінка не стримує сліз: її тато 1937-го року народження, він пережив Другу Світову. Але нинішню війну може не перенести.Маленька Варя постійно лежить дуже сумна. Якщо запитати дівчинку, чого вона прагне, почуємо голос всієї України: «Найдужче хочу додому і щоб припинилася війна».
